Молодіжна Громадська Організація "Ідейна варта"

Контактний центр +38 (044) 232 16 74

ideyna.warta@gmail.com

свідоцтво про державну реєстрацію 0165-2009 Г.О.

Лишити повідомлення

«  Серпень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Меню сайту
Новини unian.net
Інформери

Курс Валют Информер
Украинских гривен Украинская гривна - валюта Украины
(EUR)//-//
(USD)//-//

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2011 » Серпень » 24 » До проблеми методів роботи спецслужб УРСР зі знищення трупів вбитих керівників українського національно-визвольного руху
00:59
До проблеми методів роботи спецслужб УРСР зі знищення трупів вбитих керівників українського національно-визвольного руху

У 1917-1922 рр., 1929-1941 рр. та 1943-1955 рр. на території України мали місце збройні протистояння між збройними формуваннями різних політичних сил, які боролися за владу. В першу чергу це стосується: з одного боку – збройних формувань прихильників Української державності та незалежності, а з іншого – прихильників радянської влади.

Найактивнішу участь в цій боротьбі брали радянські органи державної безпеки – Всеукраїнська надзвичайна комісія, Державне політичне управління, Народний комісаріат внутрішніх справ, Народний комісаріат державної безпеки, Міністерство державної безпеки, Міністерство внутрішніх справ, Комітет державної безпеки.

У 1917-1922 рр. чекістам протистояли армія УНР та ЗУНР і місцеві збройні українські загони, а у 1939-1941 рр. та у 1944-1955 рр. – озброєне підпілля ОУН(б) та УПА.

До Галузевого державного архіву (ГДА) СБ України час від часу надходять запити від родичів загиблих українських підпільників та українських громадських організацій із запитанням: що ж органи держбезпеки робили з трупами розстріляних та вбитих противників радянського режиму?



Думається, що це питання є актуальне і варте окремого обговорення. У цій праці ми спробуємо проаналізувати основні методи знищення трупів вбитих українських підпільників співробітниками органів державної безпеки УРСР.

На початку слід відзначити деякі юридичні особливості. Протягом свого існування радянська влада вважала всіх, хто боровся проти неї – бандитами і злочинцями, про що яскраво свідчать вцілілі офіційні документи, які переповнені подібними виразами на адресу супротивників комуністичної системи.

Керівництво УРСР та СРСР не підписувало міжнародних угод щодо дотримання прав військовополонених та в’язнів тюрем, зате розробило та законодавчо оформило цілу систему репресій щодо непокірних, яка передбачала значні строки ув’язнення та заслання, а часто і розстріл. До ворогів радянської влади всередині країни ставилися особливо жорстоко. Зважаючи на це, органи держбезпеки репресували не лише учасників антирадянської боротьби, але й їх рідних, які надавали підтримку підпільникам. Цим порушувався принцип персональної відповідальної за вчинені правопорушення. В Україні була впроваджена колективна відповідальність за вчинені політичні злочини: застосовувалося вивезення родичів учасників українських повстанських загонів 1917-1922 рр. та ОУН(б) і УПА на заслання в Сибір, відправка молоді на примусові роботи (наприклад у школи фабрично-заводського навчання в Донбасі) тощо.

З 1918 р. в Україні почали діяти чекістські органи, зокрема – сумнозвісна Всеукраїнська надзвичайна комісія. Збереглася інформація про арешти та винищення людей, які викликали підозру у чекістів в усіх важливих населених пунктах України, в першу чергу – у обласних центрах. Першими під підозру підпадали «ненадійні особи» - представники інтелігенції та інші особи непролетарського походження, а згодом – заможні селяни (як їх називали – «ворожий кулацький клас»). Далеко не завжди слідство проводилось кваліфіковано, частіше це була просто розправа переможців над переможеними. Не дивно, що багатьох людей, заарештованих за антирадянську діяльність, засуджували не до в’язниці, а до «вищої міри соціального покарання» – розстрілу.

ВУНК одразу ж здобула собі негарну славу кривавої організації. З метою приховати сліди своїх злочинів, органи ВУНК намагалася ховати потаємно свої жертви, однак замести всі сліди своєї діяльності їм не вдалося. У сучасній науковій літературі неодноразово публікувалися фотографії політв’язнів, вбитих чекістами на Харківщині в 1918 р. На фотографіях зображені жертви ВУНК, яких не встигли поховати.

Частіше за все, радянська влада якщо вже арештовувала та засуджувала до смертної кари людину, то після цього не надавала можливості рідним загиблих учасників антирадянських формувань по-людськи їх поховати. Учасників повстанських загонів початку 1920-х рр. та ОУН(б) і УПА намагалися таємно ловити та убивати, і так само таємно ховали. Штамп «засуджений за антирадянську діяльність» означав те, що людину, а часто і її родину – викреслювали з числа повноправних громадян СРСР. Співробітники МДБ з усіх сил намагалися не допустити їх легального поховання, щоб ні у кого не було можливості прийти до них прийти на могилу, згадати про їх діяльність, увіковічнити їх пам’ять.

В цілому, виглядає на те, що спецслужби діяли за найвідомішим сталінським принципом: є людина – є проблема, немає людини – немає проблеми. Одним із головних завдань було не лише знищити людину, але й пам'ять про неї.

Якщо ж скласти в уяві кількість жертв за період з 1917 до 1991 рр., то виходить так, що з історичної пам’яті українського народу було знищено чимало борців за українську державність, а з ними - цілий пласт інформації про їх діяльність.

«Політичних бандитів» радянські закони ставили поза законом. Влада не вважала за потрібне інформувати близьких про їх долю навіть після загибелі. Родичі не могли дізнатися роками, яка ж доля їх близьких. Якщо вони гинули в боротьбі з радянською владою – то їм нічого не повідомляли. Таким чином, у радянському суспільстві учасники антирадянських формувань навіть не мали права на могилу. Радянські спецслужби робили все, щоб українці були нацією без могил.

Нині українські історики поступово активізують вивчення питань щодо поховань жертв політичних репресій та повстань. Відносно непогано дослідженим слід вважати питання місць поховання представників української інтелігенції в Сандормосі (Карелія, Російська Федерація), де похований цвіт української поезії та науки 1920-1930-х рр., який нині називають «розстріляним відродженням».

Архівістами СБ України у 1997-2003 рр. підготовлено про ці події збірник документів «Остання адреса. Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937-1938 рр.». Вдалося з’ясувати, що перед розстрілом засуджених роздягали до спідньої білизни, зв’язували. затикали рота кляпом, складали на машину та везли на місце розстрілу, у глухий ліс, де, очевидно, вже були приготовані ями для поховання. Достеменно встановлено, що заступник начальника адміністративно-господарчого управління НКВС по Ленінградській області капітан Михайло Матвєєв всього за кілька днів, з 1 по 4 листопада 1937 р., розстріляв 1111 засуджених. В цьому йому допомагав помічник коменданта управління молодший лейтенант Г. Алафер. В документах відзначено, що Матвєєв працював «швидко, точно та толково», розстрілюючи від 180 до 265 осіб щодня.

Відшукати могили політв’язнів в Сандормосі вдалося лише в кінці 1990-х рр. Звісно, що могили не підписувалися, тому встановити достеменно, хто з розстріляних у якій могилі похований тепер практично неможливо.

Окрім Сандормоху, існує проблема таких місць масового поховання жертв, як Вінниця, Биківня та інші. Про них вже опубліковано кілька книг, однак і досі ніхто не може точно сказати, скільки ж людей там поховано.

Широковідомий той факт, що у 1939-1941 рр. і пізніше представники радянської влади нищили могили борців за українську державність у різних містах України (наприклад, українських Січових Стрільців у Львові).

У документах, опублікованих у наукових виданнях, збереглася інформація про окремі методи спецслужб з знищення трупів підпільників ОУН(б) і УПА, на яких варто зупинитися детальніше.

22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. В цей час у тюрмах Західної України перебувало чимало політв’язнів, заарештованих за участь у антирадянських організаціях. Не маючи можливості евакуювати всіх політв’язнів з тюрем Західної України, керівництво НКВС УРСР приймає рішення знищити їх, причому в першу чергу – саме учасників ОУН(б).

У кінці червня – на початку липня 1941 р. у тюрмах міст Львів, Золочів, Чортків, Луцьк, Рівне, Бережани та інших було розстріляно тисячі українців. Доволі повна інформація про це міститься у книзі Інни Федущак «Західноукраїнська трагедія 1941 р.», де вміщено вцілілі документи про масові розстріли учасників ОУН у тюрмах Західної України після початку війни між СРСР і Німеччини. Показовим є факт розстрілу приблизно 1000 в’язнів – учасників ОУН – у тюрмі НКВС по Волинській області напередодні радянсько-німецької війни 1941 р.

Списки розстріляних на початку бойових дій між Німеччиною та СРСР політв’язнів, які збереглися в ГДА СБ України, були оприлюднені у журналі «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ».

Таким чином, було втілено в життя принцип: армія відступає, а всіх «ворожих елементів», які знаходилися під вартою необхідно не звільняти, а знищити. Для порівняння: поляки після подій 1 вересня 1939 р. більшість з своїх політичних в’язнів відпустили на волю.

Трупи вбитих закопували неподалік від приміщень НКВС. Згодом частина з них була виявлена та розкопана, а на місці розстрілів встановлені монументи. Типовим прикладом може бути прихід німецьких військових частин та українського батальйону «Нахтігаль» у Львів 30 червня 1941 р. Тоді всі бажаючі могли побачити трупи закатованих та вбитих політв’язнів на подвір’ї тюрми на вул. Лонцького, 1 (нині вул. С. Бандери, 1) та на вул. Замарстинівській.

За часів радянської влади ці факти замовчувалися. Нині біля приміщень тюрем НКВС-НКДБ-МДБ встановлено меморіальні дошки в пам'ять про загиблих.

У 1944-1955 рр. радянськими каральними органами постійно проводились операції проти ОУН(б) та УПА. В ті роки загинуло чимало як підпільників, так і чекістів. Останніх ховали з почестями, і їх могили відомі. Учасників ОУН(б) і УПА ховали переважно потаємно, і про могили більшості з них нічого не відомо.

У 1944-1946 рр. постійно відбувалися збройні сутички загонів УПА з радянськими спеціальними загонами. Чекісти часто не знали, кого саме вбили, і тому люди залишалися не впізнаними спецорганами, особливо в 1944-1946 рр. Часто вбитих залишали на полі бою і не ховали, особливо, якщо таке траплялося взимку. Згодом вбитих підпільників ховали місцеві мешканці, причому також іноді не знаючи, кого саме ховають. Нині є багато могил борцям за Самостійну Україну, на яких не вказано, хто саме загинув.

З питання ідентифікації вбитих підпільників УПА до ГДА СБ України неодноразово зверталися ветерани УПА. Зокрема, у 2005 р. Голова Долинського районного братства вояків УПА В. Стецько надіслав запит з проханням виявити документи про бій між учасниками ОУН(б) та УПА і підрозділами НКВС-НКДБ в урочищі Лемкове поле біля с. Підліски, Вигодського району Станіславської області у січні 1946 або 1947 року. За його даними, тіла загиблих учасників цього бою тривалий час пролежали на снігу, а згодом були поховані місцевим населенням. В. Стецька цікавило, які ж підпільники УПА загинули у тому бою.

В результаті пошуку у ГДА СБ України автором була виявлена доповідна записка Наркома внутрішніх справ УРСР Строкача від 23 лютого 1946 року, в якій зазначено, що у вказаний день оперативним складом Вигодського районного відділу НКВС за участю місцевого гарнізону в селі Пшеничники та прилягаючому до нього лісовому масиві була проведена операція, в результаті якої було вбито 13 підпільників, особи яких не впізнані. У вбитих було вилучено трофеї: 3 ручних кулемети, 9 гвинтівок, 1 пістолет, 12 гранат та різне оунівське листування. Цілком можливо, що мова йде саме про той бій, який згадує В. Стецько, оскільки села Підліски та Пшеничники знаходяться поруч. Будь-які інші дані, зокрема про перебіг операції, її учасників та загиблих відшукати не вдалося.

Таким чином, у вцілілих документах збереглася інформація про те, що люди, які загинули, залишилися невпізнаними. Це і не дивно: у чекістів, зважаючи на важку оперативну ситуацію (а по суті – стан громадянської війни) не було часу на упізнавання та поховання трупів полеглий вояків УПА. Головним завданням співробітників НКДБ в той час було придушити збройний спротив українців, тобто заарештувати та вбити якомога більше підпільників ОУН(б) і УПА.

Окремо слід зазначити про те, що частина підпільників ОУН(б) та УПА були заарештовані органами радянської державної безпеки, пройшли слідство і були засуджені до розстрілу. Тим не менше. у архівних кримінальних справах на них немає інформації про місце їх поховання. Зазвичай у справах міститься лише короткі довідки про місце і час виконання присуду. Навіть у архівних кримінальних справах на таких відомих керівників ОУН(б) та УПА, як О. Луцький, Ю. Стельмащук, Ю. Матвіїв та інших, котрі були засуджені та розстріляні у Києві, відсутня інформація про місце їх поховання. Скоріше за все, учасників українських національно-визвольних змагань, розстріляних в Києві, ховали у Биківні або ж на спеціально відведених ділянках.

У 2006 р. до ГДА СБ України надійшов запит від Антона Фокшека – племінника керівника підпілля ОУН(б) і УПА на Буковині Миколи Кричуна. Заявник цікавився біографією свого родича, а також його долею та місцем поховання.

В результаті розшуку автором була виявлена архівна кримінальна справа № 67443 на М. Кричуна та інших. З’ясувалося, що керівник Вижницького надрайонного проводу ОУН(б) та один з організаторів УПА на Буковині М. Кричун був затриманий та заарештований співробітниками Управління МДБ по Станіславській області 28 травня 1952 р. Вироком від 20 січня 1953 р. Військова Колегія Верховного Суду СРСР за ст. 54-8 КК УРСР з санкції ст. 54-3 КК УРСР засудила М. Кричуна до вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією всього особистого майна. Вирок було виконано 8 квітня 1953 р. в м. Києві, але де саме – не вказано. При цьому будь-якої інформації про його місце поховання у архівній кримінальній справі не виявилося.

Трупи в’язнів тюрем НКВС-НКДБ-МДБ-МВС-КДБ, які не дожили до суду, також ховали потаємно, нічого не повідомляючи родичам.

У 2004 р. до ГДА СБУ звернулося Посольство ФРН в Україні з проханням розшукати інформацію про місце поховання Василя Вишиваного (Вільгельма-Франца фон Габсбург-Лотрінґена), командувача легіону січових стрільців та військового радника головного отамана армії УНР, онука австрійського імператора Франца-Йосифа і родича Посла ФРН в Україні пана Дітера Штюдемана.

Перевіркою, проведеною співробітниками ГДА СБУ Іриною Бухарєвою та Георгієм Смирновим було встановлено, що після звершення Другої світової війни Василь Вишиваний в 1947 р. був арештований у Відні радянськими спецслужбами, деякий час утримувався в таборі у Вінер Нойштадті, а потім його перевезли до СРСР. Слідство за його справою проходило у МДБ УРСР у м. Києві. Помер Василь Вишиваний 18 серпня 1948 р. у київській в’язниці.

Архівна кримінальна справа на нього до 1994 року зберігалася в ГДА СБУ та була передана на виконання Указу Президії Верховної Ради України від 9 вересня 1991 року № 1525-ХІІ до Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО) на постійне зберігання. У цій справі будь-якої інформації про місце поховання не виявилося.

Проведеним аналізом було установлено, що у 1948 році поховання в’язнів київських тюрем здійснювалося підрозділами МВС УРСР. Однак на письмовий запит ГДА СБУ Галузевий державний архів МВС України повідомив, що документів про точне місце поховання Василя Вишиваного не збереглося.

У окремих опублікованих спогадах та книгах „Літопису УПА” наводяться факти про поховання учасників УПА, здійснені місцевими мешканцями (Роман Зварич, Петро Скобельський, Михайло Купяк і інші). Убитих учасників УПА ховало місцеве населення, по можливості - одразу ж після їх смерті. Таким чином, певна кількість могил учасників ОУН(б) і УПА – збереглася. Це сталося тому, що в 1944-1946 рр. протистояння було настільки інтенсивним, що органам радянської влади було не до поховань учасників ОУН(б) і УПА, і іноді вони закривали очі на те, що, наприклад, односельці на місцевому цвинтарі ховали загиблих вояків УПА.

Однак так було не завжди. У спогадах Д. Куп’яка вказано, що його брат, який був поранений у сутичці з співробітниками НКВС-НКДБ і невдовзі помер, був похований на кладовищі у с. Яблунівка. Невдовзі про це дізналися співробітники радянських спецслужб, розкопали могилу та викинули домовину з трупом на поверхню і попередили місцевих мешканців не ховати труп. Це ще раз підтвердило брутальність у ставленні радянського керівництва до своїх супротивників.

Особливу увагу варто звернути на питання щодо знищення співробітниками органів держбезпеки УРСР трупів керівників ОУН(б) і УПА. Цьому питанню, вочевидь, приділялася особлива увага. Як і у випадку з рядовими учасниками ОУН(б), представники радянської влади намагалися знищити всі згадки про існування українського національно-визвольного руху. Лише діяли ще більш вишукано.

Яскравим прикладом намагання органів державної безпеки знищити будь-які сліди поховання керівників ОУН(б) і УПА є історія з місцем поховання Головного командира УПА та керівника ОУН(б) в 1943-1950 рр. Романа Йосиповича Шухевича – «Тараса Чупринки».

Протягом 1991-2007 рр. до СБ України постійно надходили запити та звернення з проханням надати інформацію про місце поховання Романа Шухевича. Однак проведені розшукові заходи завершилися нічим, і тривалий час про місце його поховання нічого не було відомо. Документальних підтверджень про заподіяне з трупом Р. Шухевича виявити не вдалося, оскільки розшукова справа МДБ № С-7448 на нього була майже повністю знищена, і від неї лишився лише один том.

На початку 1990-х рр. СБ України було проведено розслідування щодо місця поховання Р. Шухевича. Виявилося, що комендант УМДБ Львівської області Климчук, який у займався похованням трупів вбитих учасників ОУН(б), помер в 1991 р. Інші опитані колишні співробітники УМДБ Львівської області про поховання Р. Шухевича нічого не знали. Розкопки на території Управління СБУ в Львівській області результатів не дали.

Лише у 2004 р. стало відомо, що залишився живим один ветеран органів держбезпеки УРСР, який погодився дати свідчення про події тих років. Він назвав себе учасником спеціальної таємної операції МДБ УРСР зі знищення трупу Р. Шухевича.

За свідченням колишнього старшого оперуповноваженого управління 2-Н МДБ УРСР старшого лейтенанта Олександра Болдіна, 1915 р.н., після операції 5 березня 1950 р. труп Р. Шухевича було доставлено з Білогорщі у Львів. Там воно перебувало до 9 березня. Потім на виконання вказівки заступника начальника управління 2-Н МДБ УРСР І. Шорубалки група співробітників Управління 2-Н МДБ УРСР поклала труп Р. Шухевича на машину, вивезла його за межі Західної України та спалила на лівому березі р. Збруч неподалік тодішнього райцентру Скала-Подільська Тернопільської області, а саме біля сучасного с. Гуків Хмельницької області. Прах Романа Шухевича був зібраний в брезент і скинутий в річку.

Повний варіант свідчень О. Болдіна мовою оригіналу виглядає так:

«Нелегко вспоминаются те тяжелые годы. Прошло пятьдесят четыре года с момента тех событий, о которых я хочу рассказать ниже.

В декабре 1998 года ко мне обратился бывший сотрудник органов госбезопасности Украины полковник Гнап Александр Семенович и попросил рассказать о том, где и когда было совершено захоронение останков погибшего в марте пятидесятого года руководителя Центрального провода ОУН(б) Шухевича Романа.

Помню, как нас, группу оперативных работников Управления 2-Н МГБ Украины собрал заместитель начальника этого Управления полковник Шорубалка Иван Кириллович и поставил перед нами задачу: вывезти Шухевича за пределы Западной Украины и конспиративно сжечь его тело.

Он советовался с нами где, по нашему мнению, было бы целесообразно это сделать. Так как в то время единственной автомобильной дорогой хорошего состояния было направление Львов – Ровно – Житомир – Киев, то поначалу решили ехать этой дорогой на территорию Житомирской области. Во время обмена мнениями Шорубалка Иван Кириллович предложил нам, как возможный вариант, поехать на территорию Хмельницкой области в направлении на Каменец-Подольский.

Готовить группу к этой поездке было поручено руководством полковнику Кагановичу.

Кроме нашей группы оперативных работников к этой поездке привлекались четыре военнослужащих десятого полка внутренних войск МГБ Украины, на грузовом автомобиле, кузов которого был накрыт брезентовым тентом и вез соответствующее количество дров и бочку с бензином. В кузове машины должен был быть завернутый в ткань мертвый Шухевич Роман.

В состав группы, которую до самого выезда опекал Каганович, входили:

майор Подтепа Иван Харитонович, заместитель начальника первого отдела Управления 2-Н МГБ УССР, в марте пятьдесят четвертого года был переведен из МГБ УССР в МВД Украины, умер, похоронен в Киеве;

капитан Педченко Василий Иванович, старший оперуполномоченный Управления 2-Н, умер и похоронен в девяносто третьем году в Мариуполе;

старший оперуполномоченный старший лейтенант Коноплёв Григорий, в пятьдесят четвертом году переведен на работу в органы милиции в Киеве,

и я – старший оперуполномоченный лейтенант Болдин Александр Иванович.

Водителем легкового автомобиля ГАЗ-67, на котором выехала группа впереди грузового автомобиля, был назначен старшина Петр Пономаренко, умер и похоронен в Киеве.

Уже позже, после выезда из Львова, было принято решение следовать в направлении Тернополь – райцентр Великие Борки – Скалат – Гримайлов и Скала-Подольская, пересечь реку Збруч, выехать на левый берег.

Заданием группы было подыскать конспиративное место, чтобы избежать внимания посторонних людей.

Переехав Збруч, группа и грузовой автомобиль с военнослужащими в удобном месте повернули с дороги влево через неглубокий придорожный кювет, поднялись вгору на левую придорожную полосу на окраину молодого леска, где и решили начать кремацию тела Шухевича.

Всю физическую работу по разгрузке дров и потом и выносу тела из машины, которое положили на подготовленную большую кучу дров, политую бензином, проделали военнослужащие.

Оперативные работники на расстоянии от костра окружили это место, чтобы избежать появления посторонних людей.

Весь этот процесс занял три с половиной часа.

Когда потух огонь и охладилось пепелище, вся зола была сметена на брезент, снесена вниз к реке Збруч и с моста выброшена в речку.

Это было девятого марта тысяча девятьсот пятидесятого года.

Збруч разлился широко, и с того места, где происходила кремация был виден бурный поток речки.

По выполнению задачи группа возвратилась во Львов.

Перед нашим выездом из Львова с группой встречался представитель МГБ СССР генерал-лейтенант Судоплатов Павел Анатольевич, а также заместитель министра государственной безопасности Украины генерал-лейтенант Дроздов Виктор Алексеевич. В это время во Львове в оперативной группе МГБ УССР находился и тогдашний министр государственной безопасности Украины генерал-лейтенант Ковальчук.

Конечно, решение об операции принимали вышеуказанные руководители.

Скажу, что если бы не настойчивость Александра Семеновича и его детальное знание территории, о которой шла речь, мы бы не нашли то, что искали.

Через несколько дней, в конце марта 2002 года на этом месте мы с Александром Семеновичем установили крест, на котором написали год рождения и смерти Шухевича Романа».

Нині на місці, яке показав О. Болдін, встановлено пам’ятний хрест. У пресі було вміщено повідомлення про відзначення на цьому місці роковин з дня народження та смерті Р. Шухевича.

Відшукати документи, які на 100% підтвердили інформацію О. Болдіна у ГДА СБ України не вдалося. Якщо акт про спалення трупу колись і був – то його знищили.

Зважаючи на актуальність вказаної теми та метою перевірки інформації, викладеної в заяві колишнього співробітника МДБ УРСР О. Болдіна О.І. автором цієї праці влітку 2004 р. було здійснено пошук документів, які пролили б світло на знищення трупу Головного командира УПА Р. Шухевича в ГДА СБ України.

Для початку необхідно було виявити документи про обставини спецоперації з ліквідації Р. Шухевича. Такі документи збереглися, однак інформації про знищення трупу Р. Шухевича в них не виявилося.

Тоді автор вирішив розшукати інформацію про можливе нагородження учасників розшуку Р. Шухевича керівництвом МДБ УРСР, сподіваючись дізнатися, хто ж саме брав активну участь в розшуку Р. Шухевича і міг бути задіяним у знищенні його трупу.

Після тривалого розшуку у фонді наказів МДБ УРСР (№ 9) ГДА СБ України разом із трьома наказами МДБ УРСР №№ 0066-0068 від 16 березня 1950 року про заохочення співробітників МДБ УРСР та УМДБ Львівської області – учасників розшуку та ліквідації Р. Шухевича, було виявлено підписаний того ж дня наказ № 0069 "Про заохочення співробітників Управління 2-Н МДБ УРСР та військовослужбовців 8 стрілецької роти 10 стрілецького полку внутрішніх військ МДБ Українського округу”.

У наказі, підписаному тодішнім міністром Миколою Ковальчуком конкретно не вказується, за що саме заохочуються співробітники та військовослужбовці, однак співставлення змісту заяви Болдіна О.І., інших трьох вказаних наказів та документів про операцію у Білогорщі дає підстави вважати, що наказ № 0069 стосується саме подальших дій із трупом Р. Шухевича. У ньому йдеться про виконання невідомого спецзавдання МДБ УРСР трьома оперативними співробітниками – Кагановичем А.Г., Болдіним О.І. та Конопльовим Г.І., одним сержантом і шістьма рядовими військовослужбовцями 8 стрілецької роти 10 полку внутрішніх військ МДБ Українського округу, а також двома водіями Автобази МДБ УРСР.

Між текстом заяви О. Болдіна і змістом наказів мають місце певні розбіжності. Зокрема, у наказі № 0069 не вказано названих Болдіним, як учасників знищення трупу Р. Шухевича, Подтепу О.Х., Педченка В.І. та водія Пономаренка П.М. Окрім того, Болдін О.І. свідчить про чотирьох оперпрацівників, чотирьох солдатів і одного водія Пономаренка П.М. (імовірно, Болдін О.І. вважає несуттєвим наявність водія машини, на якій їхали солдати і тому про нього не згадує).

Під час розшуку автор дійшов до висновку, що оскільки матеріалів про спалення трупу Р. Шухевича не збереглося, то необхідно спробувати розшукати матеріали про знищення трупів інших керівників підпілля ОУН(б) і УПА, щоб з’ясувати, чи має під собою заява О. Болідна якість підстави, і чи чекісти дійсно проводили такі секретні спецоперації.

Після ретельної перевірки наказів МДБ УРСР за 1950 р., автором було віднайдено аналогічний до документу про заохочення О. Болдіна наказ МДБ № 00298 від 22 липня 1950 року, у якому за успішне виконання невідомого спеціального доручення МДБ УРСР премійовано 4 оперробітників (в т.ч. згаданих О. Болдіним Педченка В.І., Подтепу О.Х, а також водія Пономаренка П.М.), одного сержанта і 6 військовослужбовців внутрішніх військ МДБ Українського округу тієї ж самої 8 стрілецької роти 10 полку ВВ МДБ Українського округу.

З метою перевірки гіпотези про те, що вказаними нагородними наказами співробітники МДБ були заохочені за спалення трупів керівників підпілля ОУН(б), а також розшуку інформації про те, чи могли співробітники МДБ дійсно спалювати трупи когось із вбитих керівників ОУН(б), автором було проведено перегляд архівних матеріалів МДБ УРСР з розшуку керівників підпілля.

В результаті перегляду виявилося, що 4 липня 1950 р. співробітники МДБ УРСР дійсно убили в Бережанському районі Тернопільської області керівника одного з проводів ОУН(б), який був впізнаний заарештованими підпільниками, як керівник крайового проводу ОУН(б) на західноукраїнських землях Роман Кравчук – «Максим». І лише через кілька місяців, у серпні-жовтні 1950 р. чекістами було встановлено, що загинув не він, а один з провідників підпілля на Бережанщині, схожий на Р. Кравчука ззовні.

Вважаючи, що вбитий був членом Проводу ОУН(б) в Україні, чекісти через кілька днів вивезли його труп за межі Західної України – на територію Житомирської області та конспіративно спалили в лісі. Потім попіл на місці вогнища був зібраний і рештки кісток подрібнені до найменших шматків, та розвіяні у полі. Про це зберігся відповідний акт, підписаний виконавцями операції, який беззаперечно свідчить про те, що подібні методи таки використовувалися у практиці роботи радянських спецслужб. Крім того, прізвища учасників вказаної спецоперації та осіб, які нагороджені наказом Міністра М. Ковальчука № 00298 від 22 липня 1950 р. – повністю співпадають.

Цікаво, що під час спалення трупу підпільника водій машини, який віз в кузові бензин, дрова і труп, поводився необачно і досить сильно опалив руки, через що потрапив із опіками до Рівненської лікарні. В результаті цей інцидент не вдалося приховати від керівництва МДБ УРСР. Було проведено службове розслідування. Керівник спеціальної групи вимушений був написати на ім’я заступника міністра держбезпеки УРСР В. Дроздова пояснювальну записку щодо причин недбалого ставлення до виконання особливо важливого доручення МДБ УРСР.

Зважаючи на вказане, можна з великою ймовірністю припустити, що високі посадовці МДБ УРСР давали доручення знищувати трупи убитих керівників ОУН(б) приблизно у такий же спосіб, як О. Болдін свідчить про Р. Шухевича. Таким чином, всі вказані матеріали дають певні підстави довіряти словам О. Болдіна про спосіб знищення трупу Р. Шухевича. Однак інших матеріалів, які б дозволили вважати місцем знищення трупу Р. Шухевича ліс біля села Гуків Хмельницької області – поки що не виявлено.

Іншим методом, який практикували співробітники МДБ УРСР, були таємні поховання підпільників. Їх здійснювали співробітники управлінь МДБ західних областей України під контролем співробітників управління 2-Н МДБ УРСР.

Зокрема, трупи підпільників, вбитих 2-8 лютого 1948 р. під час операції МДБ УРСР «Ущелина» з розшуку Головного осередку пропаганди ОУН(б) в районі гори Парашка сучасної Львівської області були закопані в лісі неподалік м. Сколе. Згодом у зв’язку з оперативною необхідністю чекісти вимушені були розкопати могил та проводити додаткове упізнання загиблих, про що зберігся відповідний акт.

Трупи керівника Головного осередку пропаганди ОУН(б) Петра Федуна – «Петра Полтави» і керівника ОУН(б) на західноукраїнських землях Романа Кравчука – «Максима», які загинули під час проведення чекістсько-військової операції на межі Станіславської та Дрогобицької областей 21-23 грудня 1951 р., привезли у Львів, і через кілька днів потаємно вночі захоронили на території об’єкту № 37 управління МДБ по Львівській області. При цьому трупи поклали у триметрову яму і засипали негашеним вапном.

Де могили більшості керівників підпілля – нині не відомо. Це стосується навіть членів Проводу ОУН(б) в Україні, і таких його керівників, як Яків Бусол, Зиновій Тершаковець, Ростислав Волошин, Степан Слободян та інших, які загинули в боротьбі проти радянської влади. Більше того, не збереглися навіть документи та акти про їх поховання.

Зважаючи на розмах діяльності ОУН(б) і УПА, негласно було поховано ніяк не менше кількох десятків тисяч підпільників. Таким чином, весь український актив, який боровся за самостійність України був похований невідомо де співробітниками радянських репресивних органів. Було зроблено все, щоб про них забули, і не знали, ні як вони загинули, ні де вони поховані.

До СБ України неодноразово надходили звернення з проханнями повідомити про місце поховання підпільників ОУН(б), таких, як Богдана Світлик – «Марія Дмитренко», Ярослав Мельник – «Роберт», Микола Твердохліб – «Грім», Василь Сидор – «Шелест» та інших. На жаль, в більшості випадків документів, які могли б підтвердити або заперечити дані про місце поховання відомих підпільників у ГДА СБ України – не збереглося. Це пов’язано з тим, що внутрішніми наказами спецслужб було передбачено, що частина матеріалів мають непостійний строк зберігання. Ймовірно, що акти про поховання та знищення трупів полеглих підпільників мали саме такий статус, і тому були знищені ще в роки радянської влади.

Збереглися лише окремі дані, які свідчать про потаємні поховання підпільників ОУН(б), здійснені співробітниками МДБ.

23 травня 1952 р. спеціальні агенти УМДБ по Станіславській області, переодягнені у одяг підпільників ОУН(б), згідно із заздалегідь розробленою комбінацією зуміли війти у контакт з керівником СБ Калуського окружного проводу ОУН(б) Мельником Романом Васильовичем – „Аркасом”, 1927 р.н., ур. с. Кадобна Долинського району Івано-Франківської області та прийшли на постій до нього у Кадоб’янський ліс (біля с. Кадобна). Там вони спільно переховувались та виконували його окремі доручення, причому замаскувалися настільки тонко, що запобігли трьом терористичним актам над місцевими мешканцями, яких „Аркас” хотів вбити за підозрою у співпраці з МДБ.

10 червня 1952 р. в 8 год. 45 хв. ранку ці агенти з автоматів розстріляли сплячих керівника СБ Калуського окружного проводу ОУН(б) Р. Мельника та його охоронця Максим’яка Степана Федоровича - „Співака”, 1925 р.н., учасника ОУН(б) з 1948 р., ур. с. Кадобна Долинського району Івано-Франківської області та замаскували в лісі їх трупи.

В ніч з 10 на 11 червня 1952 р. оперативною групою УМДБ по Станіславській області трупи Р. Мельника – „Аркаса” та С. Максимяка - „Співака” були негласно винесені з Кадобянського лісу, завантажені на машину та відвезені на територію Лисецького району в лісовий масив, де були потаємно закопані і могили їх замасковані.

Думається, що таких невідомих могил в Україні чимало.

Деякі могили все ж збереглися і зараз дбайливо оберігаються місцевим населенням. На деяких з них встановлені пам’ятники. Типовий приклад – комплекс поховань вояків УПА в м. Славське Львівської області.

Слід також відзначити, що зважаючи на тогочасну ситуацію, підпільники ОУН(б) і УПА часто самі ховали полеглих внаслідок сутичок з органами державної безпеки УРСР, причому маскували могили, аби їх не сплюндрував ворог.

Типовий приклад – епізод зі спогадів М. Савчин про смерть окружного провідника ОУН(б) „Ата”, який був вбитий розривом бомби, препарованої у підпільну пошту агентами МДБ. Його труп самі ж підпільники поховали в лісі і ще й замаскували могилу, щоб її не виявив та не сплюндрував ворог. Думається, відшукати зараз цю могилу практично нереально.

Незважаючи на це, свідома українська громадськість ніколи не забувала про могили борців за незалежність нашої держави. Сьогодні вцілілі поховання учасників ОУН(б) і УПА оберігаються місцевим населенням. Чи не в кожному селі Західної України, мешканці якого брали участь в русі опору, є масові могили або ж символічні насипи у пам'ять героям визвольних змагань.

Особливо варто відзначити роботу рівненських краєзнавців з вшанування полеглих учасників УПА в бою з військовими підрозділами органів державної безпеки УРСР в Гурбенському лісі. Нині там створюється та належно доглядається пантеон національних героїв.

Сподіваємось, що у подальшому українські науковці продовжать вивчення питань, проаналізованих у цій праці. Залишається ще багато невирішених питань, пов’язаних із цією тематикою, які потребують розв’язання у майбутньому, тому що народ, який не поважає своє минуле, не заслуговує на достойне майбутнє.


Олександр Іщук, кандидат історичних наук, м.Київ



Категорія: Історичні дослідження | Переглядів: 617 | Додав: s_admin | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
МГО "Ідейна варта" 2019


   

Ідея проекту - С. Дяченко

Дизайн і адміністрування сайу - IT-департамент МГО